Icторiя Згурiвщини

ЗГУРІВСЬКИИ РАЙОН: ЦИФРИ І ФАКТИ
Загальна площа району - 800 км2 . Наприкінці 1995 року тут мешкало 26 тис. жителів. З них близько 10 тисяч пенсіонерів та інвалідів. Працездатного населення – майже 10 тисяч чоловік - (7794 чоловіки зайняті у сфері матеріаль­ного виробництва, у тому числі в сільському господарстві 5952 чоловіки), 5,5 тис. дітей та молоді шкільного віку.
У районі за станом на 1 липня 1996 року одна селищна і 20 сільських Рад народних депутатів, 22 радгоспи і КСП, 59 фермерських господарств, цукрозавод, сирзавод, цегельний завод, асфальто-бетонний завод, будівельно-монтажні організації, підприємства комунального, побуто­вого, торговельного, автотранспортного обслуговування, медичні, освітні та культурні заклади.
У перші роки після утворення району тут споруджено 1270 будинків садибного типу, 1400 м2 житла у багато­квартирних будинках, 6 шкіл, 5 дитячих садків, 4 фельд­шерсько-акушерських пункти, 2 аптеки, 8 об'єктів торгового і 3 побутового призначення, 7 їдалень, з'явилися кілометри нових доріг і під’їзних шляхів. У Згурівці розпочалося будівництво приміщення нової центральної районної лікарні, райсанепідстанції, хлібозаводу. Проводиться газифікація населених пунктів.
1991 рік - рік проголошення незалежності України - став поворотним в історії Згурівського району. Почалося утвердження різних форм власності. З'явилися перші ферме­ри, серед яких були М. Шевель, В. Гаврилко, В. Івченко. Завдяки заповзятливим господарям з 1995 року у районі діють 6 млинів, 2 міні-пекарні, 2 міні-молокозаводи, 2 олійниці, 3 крупорушки, відроджено виробництво плодо­консервного заваду в Новій Олександрівці. Немало відомих людей народилося на згурівській землі. Зокрема, визначний український історик Микола Маркевич, видатний політичний діяч Микола Міхновський, талановиті прозаїки і поети Василь Большак, Григорій Кривда, Іван Кирій, Михайло Медуниця, Мусій Кононенко, заслужені лікарі України Вадим Гладун і Олександр Соболь, професор Київського державного педінституту В. Вдовенко, заслужена артистка України Н. Павленко. Вихідцями з нашого району є колишній міністр культури України, а нині Надзвичайний і Повноважний Посол України в Естонії Юрій Олененко, президент корпорації «Украгробуд» Микола Удовенко, начальник Київського метрополітену Микола Балацький, заступник міністра зв'язку України Іван Самійленко, головний редактор журналу «Рідна школа» Іван Щербатенко, колишній міністр Ради Міністрів республіки Молдова В. Гарбуз, директор заводу сільськогосподарських машин В. Гутник та інші.
На згурівській землі народилися Герої Радянського Союзу: Г. Литвиненко — с. Середівка, А. Лук'янець - с. Жуківка.
За трудові ус­піхи, досягнуті у різ­них галузях сільсь­когосподарського виробництва, нашим землякам присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. Зокрема, Г. Геті і М. Геті із села Лизогубова Слобода, П. Роговцю із с. Мала Супоївка, директору радгоспу «Новоолександрійський», С. Календо із с. Софіївка.

НА ШЛЯХУ З МИНУЛОГО В МАЙБУТНЄ

За часів польського панування, до 1648 року включно, територія нинішнього Згурівського району і населені пункти, які тоді тут знаходилися, входили до складу Переяславського староства Польської держави. З сіл, які існували ще перед визвольною війною українського народу 1648 - 1654 років, можна назвати Красне, Черевки, Турівку і деякі інші. Вони позначені на так званій «карті Боплана».
Що ж до більшості сіл району і самої Згурівки, то вони утворилися пізніше, а деякі - лише в часи радянської влади. Заснована наприкінці XVII - на початку XVIII століття. Згурівка (у жалуваній грамоті Петра І Басанському сотнику Ясковському вона згадується 1690 року) в середині XVIII сторіччя вже була досить великим поселенням, що мало свою церкву і звалося через це селом на відміну від менших поселень - хуторів і слобід.
За переказом село виросло з хутора, оселеного шляхтичем Згурою та залежними від нього селянами на захопленій общинній землі козаків Басанської сотні Переяславського полку. Як село, а не хутір, Згурівка позначена на карті 1764 року після, так званого «рум'янцевського перепису» населення України. Карта ця прикладена до праці А. Шафонського «Черниговского намесничества топографическое описание».
В середині XVIII сторіччя населення Згурівки, як і багатьох інших сіл Басанської та Яготинської сотень, стало власністю гетьмана України Кирила Розумовського.
За його життя в селі збудували дерев'яну церкву на кам'яному фундаменті із дзвіницею, посадили дубовий гай. При церкві була школа. У 1824 році село, як посаг за дружиною, перейшло у володіння графа А. В. Кочубея, який збудував тут центральну садибу своїх навколишніх маєтків. За наказом пана у 1839 році частину згурівчан було переселено до хуторів Аркадіївки, Софіївки, Петровасмика (так названо графом на честь синів Петра, Василя та Миколи), а до Згурівки з м. Глухова перевезено панський будинок. Скуповуючи і обмінюючи земельні ділянки у сусідів-поміщиків: у Лизогуба – «урочище Лизогубовщина», у ґалаґана - ділянку, яка відома й досі під назвою «Галаганова левада», у нащадків колишнього гетьмана Скоропадського – урочище «Шкуропадське». Кочубей стає одним з найбільших в околиці багатіїв, якому належали всі землі від Аркадіївки і до Тамарівки. На цьому просторі в Кочубея в середині XIX сторіччя було сім економій та фільварків: у Згурівці, Аркадіївці, Оржиці, Пасківщині, Безуглівці, Петровасмику і Варварівці (сучасні Володимирівський та Майський відділки бурякорадгоспу «Згурівський») з земельною площею до 19 тисяч десятин землі.

Користуючись дармовою силою своїх кріпаків і нещадно їх визискуючи, Кочубеї прикрашають свою центральну садибу, в якій, до речі, живуть тільки влітку. Тут споруд­жується поміщицький будинок, служби для двірні, окремий будинок для гостей тощо. Для господарських будівель - конюшень, воловень, свинарників, ґуральні - відводиться окреме місце. Між цими двома частинами садиби простягся неширокий ярок, по якому стікали весняні та літні дощові води. За декілька років важкої праці ярок руками кріпаків перетворюється у більш, ніж кілометрової довжини ставок з насипаними на ньому штучними острівцями і висипаними крутими берегами, які відтворювали напрям яру. Насаджується величезний парк з листяних і хвойних дерев. Крім місцевих, тут є породи дерев, які завезені з інших місць і навіть - з інших частин світу. Серед них: хвойні дерева північної Азії - кедр, смерека, модрина; східної Азії - ялина, смерека, манчжурський горіх, дуб; Північної Америки і т. д. Гарні алеї з однакових порід дерев, альтанки з квітни­ками, містки на ставках прикрашають парк. Але корис­туються цією красою лише родина поміщика та її гості. Селянам доступ сюди заборонений, їм відведена заболочена низина на північ від парку. Старі назви вулиць «Витягайлівка», «Чмихалівка», «Жабокриківка» дуже влучно характеризують цю місцевість. І назви вулиць «Негріївка», «Голодівка» та поширені серед корінного населення прізвища - Голод, Негрій, Лихацький, Лишко, Чемерський і т. д. - також красномовно свідчать про те, як жилося у минулому переважній частині населення Згурівки.

Село швидко розросталося. Незважаючи на те, що напередодні звільнення селян від кріпацтва зі Згурівки було вилучено кілька десятків родин і поселено на території сучасної Аркадіївки, в самій Згурівці у 1862 році було вже 525 дворів з населенням 3230 душ ("Географический словарь» за 1865 рік).
А через двадцять літ (1881) село нараховувало 4123 душі населення, а в 1910 - 863 двори і 5740 душ населення. Зі збірника «Россия» (т. 7, стор. 379 - 380) довідуємося, що волосне село Згурівка у 1890 році мало 10 лавок, базар, три ярмарки, 80 вітряків, 10 олійниць. А в маєтку П. А. Кочубея - заводи племінних свиней, рогатої худоби, коней. І більш ніж десять тисяч десятин землі. Селяни Аркадіївки, Згурівки, Пасківщини та Оржиці, які були звільнені від кріпацтва, одержали на одну дорослу чоловічу душу по три десятини землі і на хлопця до 20 років - по півдесятини на душу. Се­ляни всіх цих сіл одержали 6097 де­сятин надільної зе­млі разом з боло­тами. Згурівчани, зокрема, одержали 2485 десятин орної і сінокісної (380 десятин) землі та 644 десятини болота. Разом це становило 3129 десятин на 3230 душ населення. На душу населення це становило близько однієї десятини, а на двір - 4,7 десятини. Вартість наданої їм землі селяни повинні були сплачувати протягом 49 років - до 1910 року.

Оцінена була земля за дуже високими розцінками, та й були нараховані ще відсотки в розстрочку платежу. В середньому селянам Згурівки доводилося сплачувати за кожну десятину п'ять карбованців так званого викупного земельного податку. Звичайне селянське господарство, що мало три десятини землі, платило 15 карбованців на рік. Це вартість 30 пудів хліба по цінах того часу. А, крім земельного по­датку, потрібно було пла­тити ще й, так звані, державні і земські по­душні податки, що також складало десятки карбо­ванців. При цьому пот­рібно не забувати, що з трьох десятин землі, які були в господарстві, за­сівалося щороку лише дві, а третя - токувала.
Отже, урожай з двох десятин землі повинен був забезпечити і сплату податків, і прохарчувати селянську родину. Це було не по силі такому господарству, і воно поступово розорялось. Ось розрахунки. Маючи три десятини викупної надільної землі і сплачуючи за неї щорічно 15 карбованців протягом 49 років, селянин мав сплатити за цей час 735 карбованців золотом. Десятина, отже, обійшлася б йому в 245 карбованців, що в два, а то й у три рази вище ціни, яка існувала в 1900 - 1905 роках.
Через п'ятдесят років після відміни кріпацтва (1910 р.) у Згурівці було 863 двори і 5740 душ населення. Кількість жителів подвоїлася, а землі залишилося стільки ж. Тепер на двір припадало вже не 4,7 десятини землі, а трохи більше двох. Земля виснажилася, оброблялася гірше, бо в багатьох господарствах вже не було своїх коней і волів, урожаї зменшилися. Багато селян. щоб прохарчуватися, змушені були або орендувати землю в поміщика, або йти на заробітки до міста, або до свого пана.
У трохи кращому стані були так звані «постійні» робітники: воловики, конюхи, робітники майстерень, двірня, об'їжчики і т. д. Вони мали постійну роботу, одержуючи 7- 8 карбованців щомісяця та місячну продуктову частину зарплати: 4 пуди борошна, 6 фунтів сала чи олії, 6 фунтів солі та півпуда пшона для сімейного робітника і половину цього для неодруженого. Строкові робітники, які наймалися на строк з весни і до заморозків (листопад) одержували: чоловіки - 5-6 карбован­ців щомісяця, дівчата і підлітки - до чотирьох карбованців. Крім цього - харчування: юшка або куліш і пшоняна каша з олією в обід та увечері.

Із спогадів жителя Згурівки М. Босого:
"У моєму власному архіві й понині зберігаються деякі документи з колишньої пан­ської економії. Цим пожовклим від часу паперам вже дуже багато десятків років. Ось кла­поть квитанції. Угорі друкар­ським шрифтом: «Камер-юн­кер двора Его Императорского Величества Василий Петрович Кочубей. . .». А це так званий «квиток»: «Крестьянину. . . уб­рать хлеба по указанию эконома. . . десятин. . . сажен, свезти хлеба. . . коп.». На звороті: «При оплате аренды всеми билетчиками, они пользуются даром толокой. Урожай крестьян выдается им, по выполнению обработков, беспрепятственно».
Переді мною - банківський документ. Очевидно, це квитанція на приймання грошей. Ліворуч шрифтом: «Волжско - Камский Коммерческий банк, Киевское отделение». Запис: «Получено от господина Лапатицкого для занесення на счет № 2288 Центрального управлення именнями В. П. Кочубея серебром три тысячи рублей. Июня 10 дня 1900 года.»
А ось звіт В. Кузнецова про поїздку до Києва і в Дубовичі (це нині в Сумській області, неподалік від Кролевця). Їздили тоді кіньми до Бобровиці, а звідти до Києва - поїздом. Квиток від Бобровиці до Києва коштував 75 копійок, до Кролевця - 2 рублі 44 копійки. До Кролевця з Києва - 3 рублі 10 копійок.
Як видно з документів, підзвітний заїхав у справах спочатку в Київ, а вже звідти подався у справах до Кролевця. У Бобровиці В. Кузнецов дав телеграму В. П. Кочубею в Париж. Вона коштувала один рубель 95 копійок. Відправлено також телеграму Серватовському (60 копійок). Візнику у Києві заплачено 1 рубель 60 копійок. На харчування, інші потреби протягом трьох діб підзвітний витратив 3 рублі, а в цілому відрядження обійшлося в 1З рублів 44 копійки.
Дехто твердить, що бухгалтерія в Кочубеїв з'явилася лише тоді, коли почав діяти цукровий завод. Це не так. І раніше у Згурівці було центральне управління маєтками. Збереглися документи, датовані 1900 роком. Облік вівся своєчасно, акуратно, з відповідними підписами осіб, яким доручено було вести цю справу, печатками. Збереглися квитанції на приймання грошей в касу від лісництва за порубки дров, верболозів, за посадковий матеріал тощо, на помол зерна (1908 р.).
Щодо розрахунку за працю. Влітку в панських економіях платили селянам по закінченню робочого дня. Прикажчик видавав гроші тут таки, на лані. Тому на прополку цукрових буряків, приміром, ніхто не гнав людей силоміць. Була, так би мовити, жива агітація. Сьогодні, скажімо, виплачено по 40 копійок. Працювало 20 полільниць, а потрібно більше. Отож увечері доповідають про це управителю, а він дає розпорядження платити завтра по 50 копійок за день. Ось така нехитра «математика». Тут є чому повчитись і нам.
Коли не було ще заводу, то селяни брали землю в пана в оренду. Їм видавали документи, де була вказана кількість десятин і сажнів під ярину. Коли хліб був зібраний і звезений, то треба було вказати скільки вийшло кіп. Селянам платили грішми і урожай, по виконанню відробітку, видавався безперешкодно. Крім того, вони користувалися безкоштовно толокою (пасовищем).
Після введення в дію заводу селяни брали в оренду землю, вирощували цукрові буряки. Це була дуже важка праця. Доводилося в полі лаштувати солом'яні будки і ночувати там. Особливо — під час копання коренів. Адже все робилося вручну: підкопували, рвали руками, зносили в купу, обрізували, складали в мірники, обкладали січкою, обкопували землею.
Тепер про лісопарк. Він був обкопаний широкою глибокою канавою, покартований на дільниці. Для кожної з них збудовані невеличкі будиночки, де жили ті, що відповідали за певну площу парку. Таких будиночків було десь з вісім. Залишився зараз один - на вулиці Чкалова, неподалік від «Райагротехсервісу». А ще один був на розі вулиць Української та Кошового. Його знесли в 1990 році.
Через парк при Кочубеях ходити було заборонено, було лише кілька доріжок. Парк був ще молодий, потрібно було зберегти дерева, піклуватися про них. А що було б, якби дозволено було ходити в парк, коли і кому заманеться. Досить по­глянути, що твориться в парку зараз!
Біля земської шко­ли, розповідають, була вільна земля з розкіш­ною травою. Кочубей помітив якось, що хтось там пасе худобу. Пана здивувало: як можна заг­нати худобу, коли нав­коло широка канава? Звелів прислідити. І що ж виявилося. Кремезний дідусь, який жив неподалік, брав з полу (нари), на якому колись спали, дві товсті дошки, перекладав ними канаву і переводив таким чином своїх воликів. Схопили діда, так би мовити, на гарячому. «Ну, - думає, - оце забере пан воли та ще й звелить відшмагати на конюшні». Василь Петрович довго сміявся з такої винахідливості діда і звелів наділити йому толоку, щоб надалі селянин випасав свою худобину в полі.
Від старих людей доводилось чути, що на ставку колись плавали лебеді. На острівці був лебедятник, два місточки з'єднували береги з острівцем. Один називався «Красний», а другий — «Рябий». Збереглося декілька будинків ще кочубеївських часів, що знаходяться за ставком на заводській території. Один з них якось ремонтували. Коли перекривали покрівлю то під кроквою знайшли документ. Певно там була контора центрального управління маєтками Кочубея. З цієї знахідки кілька документів зберігаються у моєму власному архіві, допомагаючи вивчати історію нашого краю.»
Зубожіння жителів Згурівки відбулося швидко. Ось дані подвірного земського перепису 1910 року. З 863 дворів - 63 господарства зовсім не мали ані польової, ані навіть садибної землі. Крім них, 86 господарств не мали польової землі, а лише невеликі садиби. 488 дворів з 863 не мали корів, а 391 - коней.
Незабезпеченість згурівчан землею і худобою, їх злиденне існування не раз ставали причиною масових стихійних заколотів. Відомі виступи згурівчан за пасовище на Лизогубівщині, що закінчилося бійкою між охороною економії та пас­тухами, заколоти селян в листопаді цього ж року. 20 листопада 1905 року була роз­громлена згурівська економія. Був розібраний продоволь­чий склад, винний та продовольчий льо­хи, промтоварний ма­газин, з якого від­пускалися товари ро­бітникам і службов­цям, а також інвентар, коні, худоба. Заколотові передували такі події.
Ще у вересні 1905 року серед згурівських селян поширилися чутки про те, що селяни то там, то тут палять поміщицькі маєтки, забирають зерно і худобу. Граф Кочубей викликав невеликий загін козаків, який розташувався у поміщицькому будинку. Сам Кочубей з родиною виїхав із Згурівки. Поміщицький управитель не наважувався з'явитися в селі - він відсиджувався під охороною козаків у маєтку. Село чекало чогось надзвичайного і грізного.
Третього листопада в Згурівці заявився якийсь невідомий студент. Селом поповзли чутки, що він розповідає про те, як селяни інших сіл розправляються зі своїми панами та забирають у них хліб, інвентар, худобу, землю. В селі стало ще тривожніше. Про настрій селян дізнався піп Туницький. Він мав на меті не допустити селян до заколоту. У суботу, 19 листопада, було скликано сільський сход. Громада зібралася після обіду біля волосного управління. На сході з промовою виступив Туницький. Він грізно попередив згурівчан, що вони задумали погану справу, що влада їм послана від Бога і, якщо вони підуть проти свого поміщика, то за це їм буде страшна кара. Його слова селяни зустріли суворою мовчанкою. Раптом вийшов з натовпу невідомий студент. Він закликав селян до виступу проти Кочубея, наголосивши, що вони мають повне право забрати в пана те, що надбане їх тяжкою працею. Селяни, які й до того мали намір розгромити маєток, зустріли цей виступ схвальними вигуками.
Розгром тривав кілька днів. Участь у ньому взяла велика кількість згурівчан. Не обійшлося при цьому й без гумористичних сценок. Двоє селян, ковтнувши оковитої, запрягли в карету панських жеребців, посадили велику товсту свиню і, везучи додому, кричали: «Гей, звертайте, дайте дорогу, кочубейша їде!» (невістка власника маєтку була дуже огрядною). А один селянин навозив додому панських меблів: крісел, дзеркал, столів. Те, що не вмістилось в хаті, розставив на подвір'ї. Потім сів у крісло, вийняв кисета з махоркою і почав гукати: «Жінко! Ану подай гільзи!», вдаючи, що він пан і буде набивати цигарки для куріння.
Через тиждень після розгрому з'явився каральний загін козаків на чолі з відомим на Полтавщині карателем Філоновим. Розпочалося «втихомирення» селян. Активних учасників розгрому поміщицьких економій згурівчан Ф. Шпильку, П. Олійника, О. Лазаренка, К. Крикуна, О. Самійленка та ін. (всього 47 чоловік) заарештували. За списком, який склав управитель маєтку разом з попом Туницьким, селян, які брали участь у заколоті, викликали з натовпу, проганяли через подвійний ряд козаків, котрі нагаями і просто кулаками били нещасних заколотників. Побитих селян заарештовували і відправляли до в'язниці у Лубни, Прилуки. Серед них були Степан Ніжинський, Петро Куций, учень Полтавської фельдшерської школи Лихацький та інші.
Дешева робоча сила та бажання збільшити свої прибутки наштовхнули Кочубея на думку побудувати у Згурівці цукроварню. Будівництво її розпочалось у 1910 році і закінчилося в 1913 році. Будівельні матеріали, устаткування, сировина і готова продукція підвозилися кіньми і волами. Пізніше, через декілька років, були збудовані під'їзні колії до Яготина та бурякові плантації. Службовці та кваліфіковані робітники, які працювали на цукроварні, були приїжджі. Вони мали досить непогану заробітну плату, мало були зв'язані з місцевим населенням і, живучи ізольовано, цупко трималися своєї роботи, мало цікавилися політикою. Що ж до корінних згурівчан, то їх у цей час на цукроварні працювало небагато. Та й ті трудилися сезонно - тоді, коли вироблявся цукор.
Після лютневої революції 1917 року відчутних змін у житті Згурівки не відбулося. Завод і земля залишалися в незмінному стані. Лише, у зв'язку з війною, на ланах, а, особливо, на місці постійних робітників, яких було забрано до війська, стали працювати полонені австріяки та дівчата і підлітки.
Незабаром у Згурівці утворилася Рада селянських депутатів у складі місцевих жителів Т. Удовенка, М. Димерка, Лихацького та інших, а на цукроварні заводський комітет на чолі з П. Домарацьким.

Не сталося змін і після листопада 1917 року. Місцева волосна і сільська влади не втручалися в життя маєтку. У волості правило обране ще у вересні чи жовтні волосне зем­ство, у селі - земельний комітет, який складався з при­хильників Центральної Ради і Тимчасового уряду. Ці органи не змінювалися і тоді, коли на Україні на дуже короткий час (січень - лютий 1918 року) встано­вилася радянська влада. Лише на цу­крозаводі Прилу­цьким повітовим ревкомом була встановлена комендатура. Її першим комендантом був призна­чений колишній чорноморський моряк Йосип Краснощок (по вуличному «Дужий»).
На початку березня 1918 року Згурівку і цукрозавод зайняли німецькі війська та гайдамаки гетьмана Скоро­падського, який був виразником інтересів великих земле­власників. У січні 1919 року у Згурівці та волості знову встановлюється влада Рад. Обирається волосний комітет на чолі з Максимом Ситим. Він довгий час працював робітником на одному з московських заводів, а у 1918 році повернувся у рідну Згурівку, де народився і виріс. Усі члени виконкому були безпартійними, та й у самому селі в 1919 році жодного партійного осередку не було. Як не було його й на цукрозаводі.
У 1919 році колишня кочубеївська земля в основному залишалася за утвореним заводським радгоспом і між селянами не розподілялася. З приходом денікінців(серпень 1919 року) відновилися старі форми влади: у волоси - старшина й урядник, у селі - староста. На цукрозаводі поставлено охорону. Частина членів виконкому сховалися. Голову ж комітету - Максима Ситого - денікінцям вдалося схопити. Після жорстоких тортур його розстріляли за селом. Тяжко був побитий і член виконкому Михайло Димерко.
Денікінська влада проіснувала до кінця листопада. Незадовго до приходу Червоної Армії на заводську охорону напав партизанський загін з Пирятинщини і розігнав її. Те сталося в ніч на 27 листопада. Через день після цього Згурівку та волості Турівську і Гнилицьку зайняв партизанський загін Прилуцького повітового партійного комітету. Він був сформований в основному з селян Середівки, Олексіївки, Турівки, Піддубівки і т. д. У Згурівці створено районний революційний комітет на чолі з Прокопом Ткаченком, то обіймав три волості. Комендантом заводу призначено Юхи­ма Волковського. Через кілька днів через Згурівку проходили частини 44 дивізії Чер­воної Армії, залишивши тут невеликий загін, який разом з місцевим загоном охороняв завод. Незважаючи на присутність на заводі охорони, бандитські еле­менти, організувавши частину населення Ста­рої Оржиці, Слободи і Черевок, двічі - у грудні 1919 та січні 1920 років - нападали і грабували завод, розікрали та спалили панський будинок у Згурівці. Бандити настільки розперезалися, настільки почувалися безкарними, що в прямому розумінні слова тероризували населення Згурівки. Органи місцевої влади були безсилими. Не мали достатніх сил для боротьби з бандитами і повітові органи влади. До того ж на завод напав загін Марусі з Переяславщини.
А ватажком місцевих бандитів став колишній комендант заводу, у минулому моряк-чорноморець, Йосип Краснощок. Розбійницька зграя прийняла його ім'я. Так пройшов 1920 рік і початок 1921 року. У травні, після амністії, яка була оголошена ВУЦВК, Йосип Краснощок здається. Він утворює волосний загін по боротьбі з бандитизмом і розпочинає викорінювати бандитів. Недобиті бандити вирішили помститися. Вони убили спочатку дружину Краснощока, а через декілька років і його самого, коли той, повертаючись додому, прямував через лісопарк.
У другій половині 1921 року у Згурівці створюється партійна організація комуністів, а на заводі - осередок. Активно працює комітет незаможних селян.
В ці роки (1921 - 1922) проведено землеустрій. Селяни отримали 4842 гектари землі та на хуторі імені Шевченка 941 гектар. В селі і волості розвивається сільськогосподарська та споживча кооперація.

В 1924 році волосна система управління ліквідується, і Згурівка входить до складу Турівського району Прилуцької округи, в якому і перебуває до 1930 року. Відтоді і до 1934 року Згурівка знаходиться в складі Яготинського району Харківської області, а потім належить до Полтавської області, в складі якої перебуває до 1954 року, а з січня 1954 року входить до складу Київської області.
У 1927 - 1928 роках організоване товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ), який у 1929 році перетворився в сільсько-господарську артіль. Першим головою Згурівського ТСОЗу був Трифон Удовенко. На весну 1930 року майже 90 відсотків усіх жителів села було об'єднано в колгосп. А вже в 1931 році утворено великий колгосп, який звався «Незаможник». У ньому об'єдналися селяни Згурівки, хуторів Леніна та Шевченка. У 1932 році створено 5 кол­госпів: імені Леніна, імені Шевченка, імені Кірова, «Більшовик» та імені Орджонікідзе. Ус­пішно розвивалось ви­робництво на Червоноармійському цукро­заводі, який з 1928 року став комбінатом. У 30- х роках він щодня пере­робляв у середньому 10 тис. цнт. буряків.
У 1930 році Згурівка стала районним центром 1920 р. Лубенського округу, а через рік її віднесено до Яготинсьюго району.
У 1935 році Згурівський район поновлено. Тоді він входин до складу Харківської області, а з 1937 року - Полтавської області. З 1956 року Згурівка - селище міського типу.
Але мирна праця була перервана віроломним нападом фашистських загарбників у червні 1941 року. У перші ж дні війни багато згурівчан були мобілізовані на фронт. Серед них - і хлопці-десятикласники. А 15 вересня 1941 року Згурівка вже була окупована гітлерівцями. Частина жителів села - активісти, комуністи - була розстріляна фашистами. Вони поховані в братській могилі, що знаходиться в центрі селища.
Під час облави німців на партизанів в Басанських лісах значна частина їх прибула до Згурівки і тут перебувала. Визначною подією для Згурівки в часи німецької окупації був розгром партизанами німецької комендатури та поліцейської дільниці. Месникам допоміг колишній старший поліцай Згурівки. Всі партизани були одягнені в німецьку форму, а один - у форму німецького майора. Машину заховали у високому житі, в полі. Вночі партизани під'їхали до самої Згурівки, перерізали зв'язок. Старший поліцай свої пости познімав, а натомість стали партизани.
Вранці, коли поліцаї тільки-но встали, до гуртожитку з'явився «майор», старший поліцай і «перекладач». Поліція переполошилася - майже всі були ще в самій білизні. «Майор» щось пробурмотів, «перекладач» сказав: «Пан майор не міг чекати, поки ви повстаєте, він має неприємну звістку, що між вами криються партизани.»
Старший поліцай розіграв велике збентеження і обурення. Він закричав на поліцаїв:
- До чого дійшло! Ви не могли не знати, що між вами є сумнівні типи! Ви приховали це від мене! Через вас я терплю такий сором, але я відповідати за ваші вчинки не буду! Ви всі заарештовані, поки не закінчиться розслідування! Негайно марш усі в камеру!
І всі тридцять поліцаїв, спантеличені й перелякані, були відправлені в камеру і зачинені на замок. А в комендатурі й на вулиці, на постах, уже стояли партизани. У Згурівку вже в'їжджало понад десяток автомашин з партизанами. В комендатуру хтось подзвонив, повідомляючи, що перервано зв’язок. Вартовий партизан відповів:
- Нікому про це не кажіть і негайно йдіть сюди, в комендатуру! Старанний служака негайно з'явився і з ним тут же покінчили без пострілу. А навпроти - німці в дворі, ще нічого не підозрюючи, умивалися, до блиску начищали чоботи, і годували гусей.
У Згурівці були три коменданти. В комендатурі чекали їх приходу. Один з них, гладкий, угодований, постав на порозі. Його впустили в приміщення і забили. Другого зустріли так само. Третього Павка Євенко застрілив на квартирі. Розправившись з комендатурою, партизани знищили заарештованих поліцаїв. Але в план розгрому німців та поліцаїв у Згурівці входила також розправа зі старостою Дорошенком. Це завдання виконували два партизани. Ніч вони переждали в хаті Марії Погребної, а ранком з'явились па квартирі старости з завданням убити його. Але син старости - Кость Дорошенко - встиг вбити партизана Маковія і втекти на власному мотоциклі.
Це була єдина жертва серед партизанів. Партизани звільнили і також заарештованих громадян, якими було набито повну камеру. Звільнені люди гаряче дякували партизанам. А в лікарні виявилися військові лікарі-оточенці, які працювали під виглядом цивільних і лікували двох тяжкопоранених - полковників Червоної Армії. Один з них зовсім не міг ходити. Партизани забрали їх з собою. Було захоплено у ворога також багато гвинтівок, автоматів, набоїв і кілька кулеметів. Населення Згурівки висипало на вулиці. Стихійно зібрався мітинг.
А тим часом син старости Дорошенка сповістив німців сусіднього гарнізону про події в Згурівці. На машинах прибули гітлерівці. Вони заднім ходом підігнали автомобілі, щоб не довелося обертатися, коли доведеться втікати. Партизани ж, виконавши своє завдання, виїхали зі Згурівки іншою дорогою.

Зі спогадів жителя Згурівки І. Самойленка:
"В середині серпня, 1943 року, коли радянські війська після тривалої оборони перейшли в наступ, настав час визволення від гітлерівців Лівобережної України 163 стрілецька дивізія одержала наказ вести наступ по Києво-Московському шляху. Справа в тому, що ще в давнину Київ та Москва були зв'язані між собою ґрунтовим шляхом, який з Києва, Броварів простягав далі на Биків, Згурівку, Турівку, Прилуки, Ромни, Суми, Курськ і прямував далі на Москву.
163 стрілецька дивізія, у складі якої були три стрілецькі полки - 529, 759, 1318, а також 365 артилерійський полк, звільнила місто Ромни, їй бую присвоєне найменування «Роменська». Звільнивши частину Сумської області, дивізія і далі просувалася по Московському шляху в напрямку Києва. Обійшовши справа Прилуки, бійці підійшли до кордону Полтавської області.
У двадцятих числах вересня 1943 року полки дивізії вступили на територію нинішньої Згурівщини. Вони визволили від ворога Турівку, Пасківщину, Стару Оржицю, Леніне. 23 вересня передові розвідувальні підрозділи з'явилися на околиці Згурівки, на Витягайлівці (зараз вулиця Олега Кошового). Незабаром у наш райцентр увійшов 529 стрілецький полк. Коли прибув штаб, був організований призов у діючу армію громадян призовного віку. Прибуло і політуправління 2 Українського фронту, органи контррозвідки «Смерш». Звільнивши Згурівку, полки дивізії продовжили наступ через Усівку, Войкове, Новий Биків в напрямку Києва.
Невдовзі у селище з Яготина було доставлено пасажирський вагон, в якому для координації бойових дій військ 2 Українського фронту прибув представник Ставки Верховного Головнокомандування, Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков та член Військової Ради фронту, генерал - лейтенант М С. Хрущов. Вагон знаходився на залізничній колії, що проходить через заготзерно. В приміщенні, де зараз цех безалкогольних напоїв, розташувалася фронтова радіостанція.
Після визволення Згурівки та сіл району від гітлерівців розпочалося формування структур місцевої влади. Настав час відродження сільського господарства - колгоспів, МТС, Червоноармійського радгоспу, підприємств. 163 Роменська стрілецька дивізія, не зустрічаючи великого опору з боку гітлерівців, форсували Дніпро на Вишгородському плацдармі, брала участь у визволенні Києва і за це одержала найменування «Київська». Вона відзначилася також: при форсуванні Вісли, Дунаю, в боях на території Польщі та Австрії і завершила свій бойовий шлях у Відні.
У боях за Київ брав участь і 7 авіаційний штурмовий корпус, яким командував Герой Радянського Союзу, генерал-лейтенант Каманін. Бойова техніка була розташована на аеродромі поблизу с. Олександринівка, а штаб корпусу знаходився у двоповерховому приміщенні, де тепер дитяча музична школа та районні бібліотеки.
У боях за звільнення Згурівщини брали участь і жителі району. Це — рядовий, пізніше сержант Микола Лушпина, боєць 759 стрілецького полку, старший сержант Віктор Бологов — завідуючий секцією фронтового складу, старшина Григорій Шейко — командир танку Т- 34.
«. . . Ще гриміли бої біля Дніпра, а згурівчани, визволені восени 1943 року від фашистського рабства, почали відновлювати своє село, з великими труднощами заходилися відбудовувати цукрозавод. Підприємство мало бути відбудоване в 1948 році, але його ввели в дію уже в 1947 році. У важких умовах довелося відроджувати і сільсько­господарське виробництво. Не було коней, машин, не вистачало робочих рук. Непосильна праця лягла на плечі стариків, жінок, підлітків.
Всього за роки війни на фронт призвали 5959 жителів району, із них 3691 загинули та пропали без вісті. До «Книги пам'яті України» (том 3, Київська область) занесені імена 3259 воїнів, у тому числі 413 воїнів із селища Згурівка.
Щодо освіти, то аж до 1923 року в Згурівці діяла чотирикласна земська школа та двокласна церковно-приходська. У 1925 році відчинила двері «Трудова семирічна школа». За парти сіли 450 учнів. Навчання проводили 15 учителів на чолі з завідуючим школою. Така школа була до 1930 року. Відтак «Трудову семирічну школу» розділено на дві семирічні під назвою ФЗН (фабри­чно- заводсь­ке навчання) та ШКМ (школа кол­госпної молоді).
У 1933 - 1934 навча­льному році було створено середню школу з 560 учнями. Школу колгоспної молоді перейменовано у семирічну школу з 340 учнями. Ці дві школи працювали до 1941 року, тобто до німецько- фашист­ської окупації. Після 23 вересня 1943 року знову розпочала свою роботу Згурівська середня школа, а з 1947 року і Згурівська семирічна школа.
У 1963 році в Згурівці збудовано восьмирічну школу-інтернат на 400 учнів. Для підготовки кадрів механізаторів у жовтні 1963 року відкрито училище механізації сіль­ського господарства.
Після революції примі­щень для відкриття сільбудів не було, а тому робота велася по хатах.
Спочатку були хати-читальні, а потім - сільбуди. Клуб був організований при цукрокомбінаті, а в центрі Згурівки (на місці церкви) споруджено сільбуд.
Бібліотеки були при заводському і сільському клубах. Після війни в Згурівці збудовано будинок культури на 300 місць з читальними залами для бібліотеки. У 1956 році споруджено будинок культури цукрокомбінату.
Про стан медичного обслуговування в Згурівці в період кріпаччини відомостей немає. Виходячи з розповідей старожилів, можна думати, що певне медичне обслуговування велося здавна медперсоналом при центральній садибі поміщика Кочубея. У 70 - 80 роках XIX століття при маєтку було два лікарі - Цибульченко і Хлопотовський, які обслуговували хворого на сухоти пана. У термінових випадках Кочубей напра­вляв їх і для обслуговування населення.
У цей час Петро Ко­чубей пристосовує заїж­джий двір під фельдшер­ський пункт. Але цей фе­льдшерський пункт не міг надати медичну допомогу всім, хто її потребував. Тому значна частина населення зверталася до знахарів, шептух. Смертність серед населення, а, особливо, - серед дітей, була дуже велика. Дитячої консультації не було. Попереджувальних засобів проти дитя­чих пошесних хвороб - коклюшу, дифтерії, кору, скарлатини і т. д. - не проводи­лося. Тому багато дітей вмирало і віці до 5 років.
У 1920 році в Згурівці організо­вується стаціонар, який називався пу­нктом медичної допомоги. На базі цього пункту створено в 1923 році лікарню. Першим лікарем цієї лікарні був серб Сава Михайлович Іовічевич. А з утворенням у Згурівці районного центру відкривається районна лікарня. Довгий час (з 1914 по 1959 рік) у Згурівській лікарні працював Олександр Михайлович Соболєв, якому в 1951 році було присвоєне звання заслуженого лікаря УРСР.

З МАТЕРІАЛІВ ВЛАСНОГО АРХІВУ ЖИТЕЛЯ ЗГУРІВКИ Ю. НАТАЛУШКА
"Одружившись з княжною Софією Миколаївною В’яземською, Аркадій Васильович Кочубей став власником земель, що були приписані до Яготинської та Биківської волостей. Сюди вхо­дила і Згурівка. До Кочубея в Згурівці не було пана.
Тому маєтком управляв родич Со­фії Миколаївни - Васильчиков, який був власником Бикова. В Згурівці зна­ходилася лише одна панська хата. Ті господарі змушені були ночувати або в Бикові (у князів Васильчикових), або ж у Яготині (у князів Рєпніних, родичів дружини). «Чтобы иметь хоть какой - нибудь приют в Згуровке, я перевез туда небольшой дом, который был у меня в Гутах",- згадує у своїх записах А. В. Кочубей. Гути - це родовий маєток Кочубеїв, що знаходився неподалік від Глухова, на Харківщині.
Уговоривши пана Стноєвського (замість його попе­редника, пана Франкука) взяти на себе керівництво маєтком, поміщик згадує: «Стноевский понимал кое-что в архитектуре и принялся строить. Так что через год в Згуровке были построены уютный господский дом, конюший и сарай». Праве крило будинку (в два поверхи) забудоване на початку двадцятого століття, десь у 1910 - 1911 роках. Дві величезні чудові ялини ще росли шість (ліва) і сім (права) десятиліть. А кремезний дуб і досі залишається німим свідком минулих подій.
У роки громадянської війни палац був спалений бандитами. Згоріла багатюща бібліотека, дзеркальна зала, багато іншого. Зокрема, кімнати, куди, за переказами, ніхто не мав права входити, окрім господаря та його дружини. Вони й прибирали її самі. Хтось з челяді, випадково заглянувши в цю кімнату, зробив висновок, що то маленька домашня мечеть. Адже Кочубеї, за походженням, були татарами, отож, молячись християнському Богові, вони не забували і свого - мусульманського.
З тильного боку будинку, від ставу, була довга альтанка, обвита виноградом. Тут стояли і статуї німф. На жаль, все це загинуло безслідно. Не змогли, не зуміли наші попередники зберегти шедеври своєї важкої праці для наступних поколінь.
Багато років по тому згурівчани ще порпалися в фундаменті колишнього панського палацу, видобуваючи з руїн цеглу для власних печей та грубок. Адже цегла завжди була дефіцитом в селянському господарстві. І от тепер на місці будинку Кочубеїв, в якому колись було, за переказами, чи то 41, чи то 61 кімната, залишились лабіринти глибоких ям. Як німий докір усім нам. Звісна річ, — руйнувати — не будувати.
Пам'ятаю, ще хлопчиком я милувався і бавився макетами дерев'яних церков, коли приїздив у гості до дідуся у Згурівку. Це були копії двох храмів, які майстерно, з великою любов'ю виготовив мій батько.
Менший макет — присадкуватий, з мідною покрівлею, був копією Преображенської церкви, яка простояла у Згурівці 114років. А другий - копією церкви святого Спаса. Вона була споруджена замість попередньому 1905році і височіла колись там, де нині знаходиться в центрі селища пам'ятник полеглим воїнам. На жаль, ні макети, ні самі церкви не збереглися до наших днів.»

 

Історична довідка

Згурівського історико-краєзнавчого музею з рубрики «Видатні українці Згурівського краю»


    ВІТАЛІЙ ПИЛИПОВИЧ ТОВСТЕНКО (? – 1942) походив із роду земського діяча Ніжинського повіту Бжозовського. Батько – Пилип Степанович Товстенко був дорожнім майстром у Ново-Басанському районі Чернігівської області. Синів Пилипа Степановича добре знало багато люду в найближчих сусідніх районах: Бобровицькому, Згурівському та Яготинському. Старший Леонід – був учасником Першої світової війни на Румунському фронті; потім зоотехніком радгоспу в Київській Феофанії. У 1937 р. як «ворог народу» за підозрою в шпигунстві та диверсії був під слідством, але звільнений за браком доказів. 1939 р. оселився в селі Ярославці Бобровицького району, звідки в 1941 р. був мобілізований на Південно-Західний фронт...


Згурівський район

Прапор Згурівського району
Основні дані
Країна: Україна
Область/АРК: Київська область
Код КОАТУУ: 3221900000
Утворений: 25 вересня 1986 року
Населення: 19 311 (на 01.01.2011)
Площа: 763,08 км.кв
Густота: 30 осіб/км.кв
Тел. код: +380-4570
Поштові індекси: 07600—07653
Населені пункти та ради

Районний центр: Згурівка
Селищні ради: 1
Сільські ради: 20
Смт: 1
Села: 40

Районна влада

Адреса: 07600, Київська область, Згурівський р-н, смт. Згурівка, вул. Українська, 19, (04570) 5-11-14



Мапа району
Районне друковане видання
Панорама
Згурівський портал



Яндекс.Метрика

Урядова телефонна «гаряча лінія»Верховна Рада УкраїниКонституційний Суд УкраїниМісцеві державні адміністраціїУкрінформМапа сайту